Хм, от сижу тут перед монітором, читаю чужі щоденники. Один мене заставив задуматись. Черства я людина. В мені немає ні каплі почуття вдячності. Виходить, що люди роблять для мене щось добре, а я навіть "дякую" сказати не можу, а якщо й кажу, то з таким виразом обличчя, що людям вже не хочеться мені помагати. Хоча ні, в душі я вдячна, я просто не можу це вголос сказати. Це начебто я чогось боюсь...Можливо я хочу здаватись такою грубою і невдячною.
Так, мені важко показувати свої емоції. Все що інші бачать - це не я, все це наіграно. Можливо треба мені мінятись?
Я ж сама хочу, щоб люди до мене не відносились серйозно, не прив'язувались до мене. Коли мені людина подобається фізично чи духовно, я добиваюсь її прихильності...а потім відштовхую. Можливо мені страшно коли мене люблять, можливо до мене треба відноситись холодно? Але проходить час, і я починаю сумувати за відштовхнутою мною людиною, хоча не все. Але мені важко знову добитись прихильності, знов починаю боятися...
Відштовхую інших, але й самою боюсь бути. Мені потрібно, щоб біля мене завжди хтось був. Самотність - це смерть для мене. Я навіть сама себе не розумію...скільки я написала...і все не те. Можливо просто треба розібратись в тому, хто саме для мене дорогий, і не відпускати тих людей?
ну, щось таке, мабуть...